Всеукраїнська історико-географічна експедиція
«Історія міст і сіл України»
(Нарис – опис )
Робота вихованців гуртка
географів - краєзнавців
філіалу Чаплинського районного будинку
творчості дітей та юнацтва,
Надеждівської ЗОШ І - ІІІст.
Керівник: Мар’янович В.І.
( 43-5-71
- 2017 рік –
Село Надеждівка є адміністративною одиницею Чаплинського району Херсонської області.
Розташоване на відстані 8 км від районного центру смт. Чаплинка та за 120 км від обласного центру м.Херсон та на відстані 26 км від найближчої залізної станції Каланчак.
Засноване у 1904році.
А починалося все так. У 1904 році в голодні степи Таврії переселилися поселенці із Київської та Черкаської Губернії.
Першими поселенцями на території нинішньої Надеждівки були жителі села Чаплинка, які купували землі у поміщиків Фальц – Фейнів.
Спочатку для обробітку землі виїжджали сім’ями, будували на своїх ділянках тимчасові житла, де змушені були жити сезонно.
Та ось з’явилася перша землянка, її збудував житель нашого села - Зінченко Семен Тимофійович. 
Майже одночасно появилися землянки Мартинця Петра, Гетьмана Тимофія, Кулика Івана. Сім’ї багатодітні, та все ж таки нужденне життя вселяло надії на краще життя та кращу долю.
Це і є однією з версій того, що село називається Надеждівка.
За іншими даними , коли поміщиця Софія Богданівна Фальц - Фейн оглядала свої маєтки, то обабіч дороги, на шляху її подорожі, всі селяни, що мешкали недалеко, виходили вітати її . Відвідавши Асканію – Нову, вона рухалася у напрямку до Скадовська. Одні жителі, щоб привітати її, зустрічали з хлібом . Подякувавши їм, вона сказала, що нехай ваше село називається Хлібодарівкою за вашу гостинність ( цього села зараз немає), проїжджаючи повз іншу групу селян, вона отримала у подарунок срібного хреста, подякувавши, назвала село Хрестівкою, а коли зустрілися люди , які тепер проживають у селі Надеждівка, у них нічого для поміщиці не було . Тоді вона сказала , що засмучуватися немає сенсу, будемо надіятися, що настане й для вас краще життя. З того часу й почали називати село Надеждівкою.
Поступово селяни обживалися господарством , розводили худобу, будували крупорушки та млини-вітряки для переробки зерна на борошно.
Поруч з Надеждівкою з’явилися ще невеличкі села : Вергуни, Курганівка.
У 1912 році відкрилася перша школа. В одній класній кімнаті навчались діти різного віку. Ганна Андріївна Лоховська вчила дітей читати, рахувати та писати. Один раз на тиждень приїжджав з с.Чаплинки настоятель церкви о.Ігнатій, який учив дітей Закону Божого. Серед перших учнів були Зінченко Ганна, Мартюк Полікарп, Байбуза Охрім та інші. Всього 13 учнів.
Після Жовтневої революції прийшла радянська влада й у Надеждівку. Спочатку селяни – одноосібники так і працювали, сплачуючи податки своїм урожаєм. Та коли настав час колективізації, селяни – одноосібники повинні були здати своє майно у колгосп, ті, хто не хотів виконувати цього наказу, висилалися до Сибіру. Так , одним із виселенців був Байбуза Охрім.
У роки громадянської війни школа не працювала . Та й життя було таке, що не до навчання, більшість жителів голодували. Розруха від того, що набігали різні угрупування то бандитів, то «червоних», то «білих», не давала можливості селянам піднятися й прогодувати свої сім’ї. Виживали хто як міг. Степ великого вибору для цього не давав. Рятували хіба що ховрашки та сухе насіння бур’янів, яке домішували у прісне тісто. Невідомо чого там було більше: сміття з рослин, чи меленого зерна.
В роки відбудови народного господарства (1921 -19320рр), коли було видано закон про обов’язкову початкову школу,в селі знову почала працювати школа.
І уже в 1924році в ній навчалося 18 учнів . Серед них навчались Мартинець Павло Петрович, який згодом став головним бухгалтером колгоспу «8- Березня», та Меркотант Володимир Юхимович - у майбутньому агроном – землевпорядник цього ж колгоспу. В ці роки утворилися й нові господарства , які згодом об’єднуються в єдине колективне господарство під назвою : колгосп «8 Березня». Села стають бригадами цього колгоспу, членами правління якого є кращі жителі цих об’єднаних господарств.
У 1929 році в селі Надеждівка організовується СОЗ, а у 1930 році перейменовується у «8 Березня», першим головою колгоспу був Кудрявець Омелян Михайлович.
У 1930 році в селі було вже 30 дворів із загальною кількістю жителів близько 200 чоловік. Господарство отримало техніку для обробітку грунту - трактори : «Фордзони», «Універсали». У 1938 році до правління колгоспу входять : Грабко Іван Григорович (голова колгоспу), Гетьман І.Т., Зінченко Г.С., Мартинець П.П.,Романенко Ф.І.,Куліш (члени правління).
Із спогадів першого голови колгоспу Грабка Івана Григоровича (інтерв’ю газеті «Радянська Таврія» від 22лютого 1986року):
«Я вперше відчув справжню насолоду від надмірної втоми на колгоспній ниві, особисту відповідальність за доручену ділянку роботи. У період становлення і колективізації сільськогосподарського виробництва трудівники новоствореного тодішнього колгоспу імені 8 Березня обрали мене головою правління . Артіль наша зароджувалась на основі колективного господарювання, усуспільнення особистої власності куркулів.
З роками держава допомогла колгоспникам придбати техніку, реманент, насіння зернових і технічних культур. У довоєнні роки артіль стала економічно міцним господарством. Та війна порушила чітко налагоджений трудовий ритм. Довелося у спішному порядку переправляти у далекий тил, худобу, техніку, хліб, а те, що не вдалося відправити, - роздавалось селянам. Боляче було дивитися на дозрілі хліба, які спалювалися на корені. Та іншого виходу не було, не могли ми залишити ворогові наш достаток. У цей тяжкий період початку війни надзвичайну організованість і сумлінну виконавчу дисципліну проявили Гетьман Ф.Т., Шпакович І.І. та інші колгоспники, яким було доручено відправити у тил чи знищити колгоспне добро.
А вже з липня 1941 року, відправивши на схід останню колгоспну документацію , я став бійцем Червоної Армії. З гіркотою в серці доводилося залишати сплюндровані села та міста , знівечені поля і ліси. Але ми знали, вірили, що час розплати настане…
Вже від Кавказьких гір пролунали перші переможні залпи гвардійської зенітної установки «Катюша», водієм якої мені довелось служити. Жорстокі бої, найскладніші бойові операції – це сьогодні постає у спогадах жахливим сном. Але вони були.
Важкий бойовий шлях довжиною майже у три тисячі кілометрів довелося пройти і проповзти за неповні чотири роки. Так, важкий і складний був цей шлях.
Та ще складніше випробування чекало на мене після повернення у рідне господарство. Зруйноване і спалене житло, знищені виробничі і підсобні приміщення, нестача техніки і тягла, загальне запустіння – ось що зустріло мене у рідному колгоспі по демобілізації. Лише три дні й відпочивав з фронтової дороги, а потім знову поринув у колгоспні справи.
Відбудовувати господарство довелося двома «Універсалами», одним трактором ХТЗ, шістьма волами та одинадцятьма схудлими кіньми. І це тяглова сила на площу у 4000 тисячі гектарів. Та самовіддана праця односельців , їх трудовий героїзм допомогли здолати ці труднощі . З душевною теплотою і повагою згадую сьогодні ентузіазм і самопожертву у ставленні до праці М.Ю Байбузи, Д.М.Лелеко, Ф.В.Романенка, Н.Я.Куліша, П.П.Мартинця,І.І.Шпаковича,П.С.Меркотанта та багатьох інших колгоспників. Коли навіть була пустою колгоспна скарбничка, коли на трудодень нараховувалось лише по 20 копійок заробітку, люди не опускали руки, не зневірялись, а навпаки, ще з більшою наполегливістю й ентузіазмом бралися до роботи».
Трагічною сторінкою в історії нашого села, так як і всієї держави, була війна…
На фронт пішло 240 односельчан.
Із зброєю в руках односельці захищали свою країну , 75 були нагороджені урядовими нагородами орденами та медалями. 90 воїнів рідні не дочекалися із війни додому. Вони віддали своє життя в боротьбі з фашизмом. Тож завжди пам’ятайте визволителів, що віддали своє молоде життя за нас.
Після війни потихеньку почало відбудовуватися село Люди поверталися до своїх звичних справ. Чим могли, тим обробляли поля, потрохи засівали їх , вели боротьбу зі стихійними лихами, такими як пилові бурі – висаджували лісосмуги з акацій та шовковиці.
З жовтня 1943 року відновилися заняття в школі. Вчителькою початкових класів була Влялько Катерина Олексіївна.
В 1951 році до колгоспу « 8 Березня» приєдналися існуючі колгоспи «Пам’яті Т.Шевченка», розташований в селі Курганівка, «Червоний Жовтень» в селі Жовтневе, «Сталінська Комуна» в селі Кулики.
З 1951 року школу реорганізували в семирічну. Директором школи став Добрянський Микола Олексійович. Вчителями працювали : Чиркова Надія Гаврилівна, Новадовська Галина Петрівна, Куліш Василь Іванович, Шацило Катерина Іванівна.З 1956 року по 1959 директором школи був Запорожець Петро Федотович.
Сьогодні навіть уявити моторошно як наші предки виживали на цій, здавалося б, Богом забутій землі. Пронизливі , холодні , або ж розпечені, залежно від пори року , вітри шматували землю, несучі хмари пилу та перекотиполя. Але люди розуміли, що ніхто їм не допоможе , вони самі повинні подолати труднощі , знайти сили, щоб здобути краще життя.
Валентина Іванівна Луценко згадує з свого дитинства.
У післявоєнний період поступово налагоджувалося життя , ще не було ні світла у селі, ні централізованого водопроводу. Воду брали з колодязя, виритого першими поселенцями . У 1955році біля колодязя був залізний басейн –водойма для води,, яку люди брали для себе та корита для напування худоби. Воду качали конем. Працював там Меркотант Павло Савович. Добрий був дідусь , усіх дітей чомусь називав не за ім’ям , а по-батькові. Влітку спекотно, а скупатися хочеться , то діти часто бігали до колодязя, щоб скупатися в коритах, де напували худобу. Дідусь сварився та лише погрожував батогом .Він нас розумів.
В цей час поступово розросталося село . Збудували будинок сільради, контори, клуб, дитячі ясла. І люди почали будувати нові оселі. Деякі старі будинки зносили , щоб на їхньому місці збудувати нові, а більше просто реконструювали - знімали дах, нарощували у висоту й перекривали черепицею, хто заможніший, то шифером. Більше хати будували старим способом з саморобної цегли – самана. Для будівництва нового будинку збиралися всім селом на «толоку». У неділю всі жителі села робили заміс і виробляли саман. Працювали всі: і чоловіки, і жінки, і діти до 12 років. Потім саман розвозили на подвір’я господарям і починали будувати. Старші люди підказували молодим, як правильно закладати кути хати , викладати стіни. В придбанні вікон, дверей, даху допомагав колгосп. Так дружно і мазали хати. Проводили три мазанки, а господарі вже самі білили , фарбували. Хати мазали зсередини і знадвору. Підлога була глиняною. У селі таким чином щоліта будувалося 3- 4 хати. Щорічно зверху господарі підмазували хати, так як дощі змивали мазку. Хати знову білили й підводили. Білили хати спеціальною білою глиною, а підводили порошком охри червоного кольору. Білу глину привозили до нас з села Великі Копані підводами. А, коли їхали вулицями, гукали ; «Баби , глина, баби, глина біла», а ми, дітвора , юрбою бігли і собі кричали : «Баби, глина, баби, глина!»
Крім глини вони ще привозили сухофрукти і вишні, які міняли на зерно. В нашому селі люди займалися вирощуванням в основному зернових культур, а фруктових дерев у дворах не було, тому що не було води. Тому для дітей вишні були неабиякими ласощами.
З часом маленькі біленькі хатки – землянки з маленькими віконцями, з сараями під одним дахом для господарства починають зникати.
Електроенергія в селі з’явилася у 1957 році. Кожен господар повинен був викопати яму для стовпа, по якому будуть тягнути провід. У1958 році був проведений вуличний водопровід. Скільки ж було радощів. Життя ставало кращим!
Люди в колгоспі за свою працю отримували трудодні. На зароблені трудодні їм давали зерно, мололи муку, давали м’ясо, олію, овочі, крупи – все, що вироблялося в колгоспі. В кінці року перераховували всю продукцію по заготівельних цінах в карбованці, ділили на кількість вироблених трудоднів і далі поводили розрахунки з колгоспниками. В ті часи життя людей було одноманітним, всі вони проживали в однакових умовах . Жили дружно й допомагали один одному.
У 1959 році було побудовано нову восьмирічну школу (сьогодні у залишках лівого крила знаходиться церква), до цього школа була семирічкою. В ці роки було завершено прокладання водопроводу, тому біля школи посадили фруктовий сад : яблуні,абрикоси, груші. По селу росли в основному акації, жовта шипшина і чайна роза.
В Надеждівці було дві водокачки, які давали можливість поливати колгоспний город та виноградники. З винограду робили вино та видавали на трудодні. У колгоспі був льодник, у який взимку заготовляли лід, присипали соломою,а влітку використовували для охолодження молока.
В 1962 році колгосп було перейменовано в колгосп імені Жданова. Колгосп перетворився в багатогалузеве господарство, крім вирощування зернових культур велику увагу приділяли скотарству: вирощування телят та збільшення поголів’я молочного стада, збудована свиноферма.
За досягнуті успіхи в розвитку сільського господарства 36 колгоспників нагороджені орденами та медалями СРСР. Ордена Леніна удостоєний колишній голова колгоспу Грабко І.Г., шофер колгоспу Ковтун Ф.В., орденом Жовтневої Революції - Грамузов А.А.,орденом Трудового Червоного Прапора - Кравець М.В.
У 1964 році збудовано будинок культури на 450 місць.
1965 рік учні школи разом із директором Добрянським М.О.
В 1965 році на землі колгоспу прийшла велика дніпровська вода. Починається широкомасштабне будівництво зрошувальних каналів. Безводні степи вже не страждали від безжального, пекучого, південного сонця.
На зустріч з виборцями у 1970 році в село Надеждівку завітав письменник Олесь Гончар, який був висунутий у депутати Верховної ради СРСР.
Поступово розбудовувалося господарство . Зміцніла тваринницька ферма , польовий стан поповнився технікою, розрослися вулиці . У1975 збудовано нову восьмирічну школу.
У цьому ж році був відкритий пам’ятник загиблим воїнам – односельчанам.
У1989 році збудовано консервний цех по переробці сільськогосподарської продукції. Це остання новобудова на землях колгоспу за наступні два десятиліття, тому що наступили часи не розбудови, а варварського руйнування всього того, що кров’ю і потом давалося нашим батькам та дідам-прадідам. Настали буремні 90ті . Зруйнували молочно - товарну ферму, дитячий садок, птахоферму, частину майстерень, бригади,тваринницький комплекс. Кудись, наче вітром здуло ,всю техніку з колгоспного гаража, майстерень, вивезене обладнання з консервного цеху. Знищено частину зрошувальної системи.
Хто і навіщо це зробив ???
Споконвіку наше село славилося трудівниками. В усі часи наші хлібороби працювали на землі, любили та доглядали її. Земля не осиротіла і сьогодні. Знову , як багато разів й до цього, вона піднялася з руїн. Частина земель обробляється силами жителів села, частина здається власниками земельних паїв у оренду фірмам та фермерам.
Село живе , народжуються діти, будуються нові будинки. На сьогодні у селі нараховується 430 дворів, мешкає 1547 жителів , у школі навчається 191 учень.
Життя триває. За нами майбутнє.
Святкування сторіччя села Надеждівка
Колодязь виритий першими поселенцями .Дата фото невідома.
Фотографія цього ж колодязя у 1955році. Видно на скільки змінилися краєвиди. Колись це була околиця села, а тепер колодязь оточений селом, воно ніби турботливо обняло його
Будинок післявоєнної школи (1955р)
В’їзд в село Надеждівка (1973рік)